Є бажання, нема можливості: українці воліють мати право відкликати депутатів
Свавілля та зарозумілість українських можновладців вже стали самоочевидними речами. На жаль, такі поняття як «посадовець», «держслужбовець» або «депутат» все частіше мають негативне означення. В Україні склалася якась дивна традиція: щойно начебто чесна та порядна людина, яка не боялася повстати проти несправедливості сильних світу цього, потрапляє на «хлібне місце», вона вмить перетворюється на того, проти кого ще донедавна боролася.
Ця циклічність здається нескінченною. Принаймні доти, поки громада не постане перед фактом, що далі вже мовчати та терпіти не можна. Адже поки загал присипають ідеями толерантності, ті, хто правдами чи неправдами видерся на «владний Олімп», пишуть правила гри за якими намагаються увіковічнити своє становище. Згодом усім стає зрозуміло, що довкола панує суцільна несправедливість, однак несправедливість легітимізована, відтак повставати проти неї — гріх. Доводиться ошуканому загалові вкотре чекати на прометеїв та месій, які поведуть за собою, неодмінно загинуть, а на їх крові та кістках постане нова система зі спритних послідовників.
Україна, схоже, переживає щабель очікування месії. Загал і хотів би щось робити аби відновити справедливість, але усі бояться втратити те, що ще мають. Про це свідчать і результати нещодавнього дослідження соціологічної групи «Рейтинг» на тему «Ставлення до закону про відкликання депутатів». Згідно результатів дослідження, 81% українців воліють мати право відкликати депутатів. У цьому одностайні мешканці усіх регіонів України за винятком Донбасу. Однак йдеться не про те, що у Донецькій та Луганській областях так сильно люблять своїх депутатів. Тут найбільше тих, хто або не визначився, або байдуже ставиться до такої можливості.
Про що можуть свідчити такі дані? Вочевидь, що абсолютна більшість українців відчувають себе такими, які не можуть впливати на своїх обранців після отримання ними мандату. Доводиться припустити, що більшість з нас неодноразово були введені в оману тими, кого ми обирали. Це, до речі, підтверджують результати дослідження: 61% опитаних вважають, що депутатів повинні відкликати виключно виборці, 14% опитаних вважать, що це повинен робити виборець, але за ініціативи партії, стільки ж — що це прерогатива виключно партії, яка висувала кандидата. Ще 12% вважають, що це повинен робити суд, при цьому 7% вважають, що суд це має робити одноосібно, а 5% — за ініціативи парламентської більшості.
Здається, якщо б хтось провів дослідження щодо рівня довіри до народних обранців, результати були б подібними. Чи можна, у такому разі, вести мову про легітимність представницької влади в Україні як такої?
Барометром іміджу українського депутата є наступний блок питань, у якому людей запитували за що саме потрібно відкликати депутатів. Більш ніж половина опитаних вважає, що депутатського мандату варто позбавляти за корупційні діяння та за недотримання виборчих обіцянок. Саме ці вади депутатського «dolce vita» найбільше кидаються в очі громаді. Ще більш цікавим є наступний за результатом варіант відповіді: майже 40% українців вважають, що депутата необхідно відкликати за зраду державним інтересам i невиконання своїх зобов'язань, які проголошуються у присязі. Чомусь для величезної кількості українських громадян ця проблема є очевидною, а українські правоохоронці вперто її не помічають.
Крім того, третина опитаних готова позбавляти депутатського мандату за систематичну вiдсутнiсть на пленарних засіданнях та засіданнях комітетів, стільки ж — за невиконання своїх публічних обіцянок щодо підтримки тієї чи іншої ідеології. 26% опитаних переконані, що депутата потрібно відкликати у випадку переходу до іншої фракції, 22% — за неособисте голосування.
Таким чином, у нас вимальовується середньостатистичний образ українського депутата в уявлені пересічного виборця. Це, здебільшого, корупціонер та брехун, який ймовірно є державним зрадником. Якщо депутат і робить щось із обіцяного, то лише невелику частину, нечасто відвідує сесії, готовий продати як ідеологію, так і власну партію та не проти проголосувати «за того хлопця».
Доборолися до краю… Чекаємо на Прометея.
Ця циклічність здається нескінченною. Принаймні доти, поки громада не постане перед фактом, що далі вже мовчати та терпіти не можна. Адже поки загал присипають ідеями толерантності, ті, хто правдами чи неправдами видерся на «владний Олімп», пишуть правила гри за якими намагаються увіковічнити своє становище. Згодом усім стає зрозуміло, що довкола панує суцільна несправедливість, однак несправедливість легітимізована, відтак повставати проти неї — гріх. Доводиться ошуканому загалові вкотре чекати на прометеїв та месій, які поведуть за собою, неодмінно загинуть, а на їх крові та кістках постане нова система зі спритних послідовників.
Україна, схоже, переживає щабель очікування месії. Загал і хотів би щось робити аби відновити справедливість, але усі бояться втратити те, що ще мають. Про це свідчать і результати нещодавнього дослідження соціологічної групи «Рейтинг» на тему «Ставлення до закону про відкликання депутатів». Згідно результатів дослідження, 81% українців воліють мати право відкликати депутатів. У цьому одностайні мешканці усіх регіонів України за винятком Донбасу. Однак йдеться не про те, що у Донецькій та Луганській областях так сильно люблять своїх депутатів. Тут найбільше тих, хто або не визначився, або байдуже ставиться до такої можливості.
Про що можуть свідчити такі дані? Вочевидь, що абсолютна більшість українців відчувають себе такими, які не можуть впливати на своїх обранців після отримання ними мандату. Доводиться припустити, що більшість з нас неодноразово були введені в оману тими, кого ми обирали. Це, до речі, підтверджують результати дослідження: 61% опитаних вважають, що депутатів повинні відкликати виключно виборці, 14% опитаних вважать, що це повинен робити виборець, але за ініціативи партії, стільки ж — що це прерогатива виключно партії, яка висувала кандидата. Ще 12% вважають, що це повинен робити суд, при цьому 7% вважають, що суд це має робити одноосібно, а 5% — за ініціативи парламентської більшості.
Здається, якщо б хтось провів дослідження щодо рівня довіри до народних обранців, результати були б подібними. Чи можна, у такому разі, вести мову про легітимність представницької влади в Україні як такої?
Барометром іміджу українського депутата є наступний блок питань, у якому людей запитували за що саме потрібно відкликати депутатів. Більш ніж половина опитаних вважає, що депутатського мандату варто позбавляти за корупційні діяння та за недотримання виборчих обіцянок. Саме ці вади депутатського «dolce vita» найбільше кидаються в очі громаді. Ще більш цікавим є наступний за результатом варіант відповіді: майже 40% українців вважають, що депутата необхідно відкликати за зраду державним інтересам i невиконання своїх зобов'язань, які проголошуються у присязі. Чомусь для величезної кількості українських громадян ця проблема є очевидною, а українські правоохоронці вперто її не помічають.
Крім того, третина опитаних готова позбавляти депутатського мандату за систематичну вiдсутнiсть на пленарних засіданнях та засіданнях комітетів, стільки ж — за невиконання своїх публічних обіцянок щодо підтримки тієї чи іншої ідеології. 26% опитаних переконані, що депутата потрібно відкликати у випадку переходу до іншої фракції, 22% — за неособисте голосування.
Таким чином, у нас вимальовується середньостатистичний образ українського депутата в уявлені пересічного виборця. Це, здебільшого, корупціонер та брехун, який ймовірно є державним зрадником. Якщо депутат і робить щось із обіцяного, то лише невелику частину, нечасто відвідує сесії, готовий продати як ідеологію, так і власну партію та не проти проголосувати «за того хлопця».
Доборолися до краю… Чекаємо на Прометея.
0 коментарів